Як переселенцям звикнути до життя на новому місці: поради запорізької психологині Вікторії Чернової
Станом на вересень 2024 року у Запорізькій області зареєстровано понад 224 тисячі ВПО. За словами запорізької психологині Вікторії Чернової, інтеграція переселенців на новому місці – тривалий і складний процес й важливо, щоб підтримка надходила не лише від фахівців, а й від громади. В інтервʼю «Відбудові. Запоріжжя» фахівчиня розповіла, з якими проблемами стикаються жінки-ВПО та що робити, аби процес інтеграції пройшов легше.
Підписуйтесь на telegram-канал «Відбудова. Запоріжжя»: тільки корисні та достовірні новини
Вікторія Чернова – психологиня, тренерка громадської організації «Тиша». Понад 2 роки працює у громадському секторі з ВПО, особами з інвалідністю та людьми, які постраждали від насильства. Допомагає людям змінити негативні думки та звички, а також розібратися з внутрішніми проблемами.
«Не всі розуміють, як це – втратити можливість повернутися додому»: труднощі інтеграції ВПО
– Що таке «інтеграція» з точки зору психології? Чим складніше жінкам інтегруватися у новій громаді?
– Інтеграція – це про те, що людина має на цьому місці. Це про те, що вона важлива для своєї сім’ї, друзів, робочого колективу, громади і впливає на прийняття рішень (навіть умовно на рівні ОСББ вирішити, у який колір пофарбувати під’їзд). Коли ми закриваємо всі ці напрями, то вважаємося інтегрованими в суспільство.
Коли ми говоримо про жінок, то інтеграція для них дуже складна. Тому що на них лягає багато неоплачуваної роботи: догляд за домом, дитиною, адже дитсадки та школи не працюють, як раніше. Часто жінки не можуть вийти на роботу або піти випити кави, бо прив’язані до дитини. Класно, коли є якісь заходи, де дитина може бавитись із аніматором, а мама відпочити або навчитися чогось нового. Але ми тільки починаємо зараз до цього приходити, не всі події адаптовані для жінок із дітьми.
– З якими проблемами найчастіше стикаються жінки-ВПО під час інтеграції у новій громаді?
– Не всі розуміють, як це – втратити можливість повернутися додому. Це основний момент, екзистенційний – людина мене не розуміє, бо в неї нема такого досвіду. У залежності від темпераменту та характеру людини, це може мати різні наслідки і прояви: підвищений рівень агресії, наприклад, чи бажання ізолюватися, щоб уникнути болючої теми.
Хоч не всі мають такий досвід і є можливість бути в умовно безпечних місцях, але все одно може з’являтись агресія. Наприклад, якщо людина із Запоріжжя поїде до Львова, де набагато менше тривог і відносно спокійно. Така реакція є нормальною, ми намагаємося відторгнути інших людей з іншим досвідом. Це такий спосіб захистити себе. Це природно, але в довготривалій перспективі не приносить користі. Тому важливо поширювати думку, що «людям не обов’язково мене розуміти і мати такий же досвід, щоб надати підтримку». Наприклад, лікар не повинен мати катаракту, щоб лікувати її.
Читати також: Втрата рідних і туга за домом: запорізька психологиня розповіла, як переселенцям впоратися з емоціями
Якби у нас була одна величезна колективна травма, ми б збожеволіли. Поряд мають бути люди без такого травматичного досвіду або з якимось іншим, щоб ми доповнювали один одного, як пазли.
Жінка-ВПО може звернутися, наприклад, до 10 різних людей і 8 з них вислухають її. Вона має зосередитися на цих 8, які підтримали її, а не на 2, що сказали щось негативне. Бо у нас є спокуса зациклитись на оцих двох, які зробили погано.
– Якщо хтось із рідних жінки, яка вимушено переїхала до нової громади, служить у ЗСУ, процес інтеграції стає ще складнішим?
– Так, звичайно. Жінкам, дружинам та сестрам військовослужбовців складно, тому що їх мало хто розуміє. Здебільшого їх розуміють люди, які переживають подібне, тому важлива правильна комунікація. Треба уважно слідкувати за тим, що ми говоримо і які меседжі несемо.
Жінкам, які чекають рідних з фронту і намагаються інтегруватися у нову для них громаду, треба більше підтримки і розуміння, адже їм ще складніше. Вони відповідальні за себе і своїх дітей. І у таких випадках важливо, щоб підтримка надходила не лише від фахівців, а й від громади. Корисно говорити на загальні теми, ходити в кіно або на прогулянки – загалом робити те, що допоможе відволіктися від від суворої буденності.
«Іноді достатньо просто бути поруч та вислухати, не засуджуючи і не даючи порад»: як підтримати ВПО
– Якщо жінка не хоче інтегруватися у нову громаду, не бажає кудись ходити і спілкуватися з іншими – що у такому випадку робити їй або її рідним?
– Все дуже індивідуально. Якщо жінка жила так до цього і їй нормально, то все гаразд, фактично нічого в її житті не змінюється. Але якщо вона раніше була соціально активною, любила гуляти та спілкуватися, а зараз «замкнулася», то тут вже можуть виникати питання. Така поведінка може призвести до депресії чи інших розладів, які потім важко подолати.
Також необхідно зрозуміти, скільки часу людині треба прожити в такому стані. Вона стає, наприклад, більш агресивною, тривожною чи замкнутою, навмисно обриває соціальні контакти. Варто пам’ятати, що нам всім треба взяти цю передишку і рано чи пізно, коли ми проживаємо різного роду травматичні події, побути в такому стані. Але коли це починає шкодити здоров’ю, тоді вже потрібно брати себе в руки, тільки в дуже обережному м’якому темпі.
Читати також: Нові карʼєрні можливості та розвиток: як спільнота Women rebuild підтримує жінок у Запоріжжі
Якщо жінка рік прожила у такому стані, а після цього записується на курси англійської, йде на концерт, а по вихідних плаває на байдарках – це великий рівень навантаженості, що може зробити гірше. Треба поступово виходити на вечірні прогулянки, телефонувати старим друзям, а згодом зустрітися з ними на годину і так далі. Такими поступовими маленькими кроками збільшувати свій контакт з оточенням й упевнюватися, що там безпечно і готові підтримати.
Натомість близьким треба проводити дуже м’яку психоедукативну роботу. Наприклад, підкинути брошуру з анонсом цікавого заходу, щоб викликати у людини інтерес. Не варто казати: «Подивись, що з тобою сталось, це ненормально». Краще запитати: «Чого б тобі хотілося? Як ти себе почуваєш? Я тут, щоб підтримати тебе». Іноді достатньо просто бути поруч та вислухати, не засуджуючи і не даючи порад. Тоді людина, коли буде готова, сама зробить перший крок.
«Все залежить від фокусу уваги й тоді у людини більше шансів успішно інтегруватися»: як подолати стрес після переїзду
– Як стрес від переїзду впливає на жінок? Чи доцільно тут вживати фразу на кшталт «Все, що не вбиває, робить нас сильнішими»?
– Все залежить від того, як людина проживає свій травматичний досвід. І це стосується не тільки переселенців. Якщо людина концентрується на тому, як їй погано, і сприймає це як ключовий момент у житті (наприклад, жінка ідентифікує себе не громадянкою України, а ВПО, яка не може повернутися додому), то це матиме серйозні психологічні наслідки. Людина стає вразливішою і будь-які дрібні проблеми будуть накопичуватися й людина складніше їх переживатиме.
Резильєнтність (або ж стресостійкість) – це те, що ми вимушені зараз прокачувати. Це про здатність відновлюватися після складних життєвих подій, коли вони трансформують людину, впливають на неї. Тобто у жінки, наприклад, є травматичний досвід виїзду з ТОТ через блокпости, щодо пошуку житла та роботи у новому місті, але жінка каже: «Подивіться, я з усім цим впоралась, отже я сильна. Мені не так добре, як вдома, але я жива, здорова, щось роблю і ці дії мають сенс». Людина продовжує піклуватися про себе, про рідних, приносити користь собі та іншим. Тобто все залежить від фокусу уваги й тоді у людини більше шансів успішно інтегруватися.
Читати також: Як мешканки Запорізької області навчаються бізнесу та долають перші труднощі на шляху до власної справи
Чесно кажучи, як психологиню, мене дуже дратує фраза «що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Бо те, що нас не вбиває, травмує. Ми маємо думати, що ми можемо взяти з цієї травми. Тобто, який досвід, навички чи ресурси можемо отримати. Сильнішими нас роблять не травми, а наша здатність відновлюватися після них.
Насправді у нас багато сильних людей, але чи усвідомлюють вони свою силу? Не завжди. Бо вважають, що можна було б краще. А треба сконцентруватися на тому, скільки всього ви пережили за своє життя, скільки всього вас намагалося зламати, але ви досі продовжуєте діяти. Коли людина розуміє, що навіть її слабкі сторони теж у чомусь допомагають, вона краще виходить з травматичних історій й легше інтегрується у суспільство.
Війна – це жахливо, а неможливість повернутися додому – дуже боляче. Але ми живемо тут і зараз, і маємо робити все можливе, щоб нам зараз було добре, щоб ми дочекалися перемоги і могли нею насолодитися.