Не для всіх: чому у Запоріжжі все (не)погано з інклюзивністю укриттів?
Офіційно у Запоріжжі укриттів багато і вони відкриті для всіх містян. Та на практиці це не зовсім так. Наприклад, щільність розташування укриттів у приватному секторі значно менша від кварталі з багатоповерхівками. Тож мешканцям приватних будинків іноді доводиться їхати до укриття машиною. Проте й з укриттями в багатоповерхівках, школах та інших установах не завжди все добре. Іноді в укриттях просто закриті двері, а іноді туди не пускають людей. Переважно ці ситуації є поодинокими та вирішуються після скарг містян, але є ті, для яких абсолютно точно майже всі запорізькі укриття не є загальнодоступними та зручними. Мова йде про людей з інвалідністю, родин з дитячими візочками, людей похилого віку. Першою ж перепоною стають для них стають сходи, які є у всіх укриттях, але які неможливо подолати на кріслі колісному, або дуже важко – із дитячим візком. Тож «Відбудова. Запоріжжя» вирішила розібратися, яка ситуація із інклюзивністю запорізьких укриттів.
Я нещодавно стала мамою вперше, тому дуже переживаю за дитину та її безпеку. Ми ще і живемо неподалік Запорізької ГЕС. І коли кілька тижнів тому по ній вдарили росіяни, я пережила дикий стрес. Одразу ж вирішила, що треба брати дитину і бігти до укриття. Ми мали спуститися туди вперше. Спросоння і через нерви я вирішила взяти візок, накидала туди іграшок, одягу, підгузків. І тільки як закрила двері квартири зрозуміла, що цей візок треба тягти сходами. Добре, що чоловік допоміг, бо якби була сама, то розвернулася б і пішла додому. На вході в укриття теж сходи, і всередині ще пороги є. І знову ж таки – подолати перешкоди допомагав чоловік. Одним словом, того дня ми відчули усі «переваги» нашого укриття, – розповіла «Відбудові. Запоріжжя» запоріжанка Христина.
Добре, коли поруч є той, хто може допомогти. А якщо ні? Що робити у такій ситуації?
Якби я була сама з дитиною, то можливо пішла б до укриття без візка, а всі необхідні речі склала до пакета. Але це було б дуже незручно, бо треба тримати малечу на руках постійно. Тому з більшою ймовірністю я могла залишилась вдома, за двома стінами. Або вийшла б до укриття, зрозуміла, що не зможу спустити візок, і все одно повернулася б додому. Звучить це все не дуже безпечно, але такі наші реалії, – розмірковує Христина.
Якщо в родині кілька маленьких дітей, то ймовірність, що до укриття ніхто не піде, зростає.
Укриття у Запоріжжі – відремонтовані, але не інклюзивні
А якщо тривога застала не вдома, а, наприклад, під час прогулянки районом? Можна спробувати піти до найближчої школи. Тим паче останнім часом секретар Запорізької міськради, а за сумісництвом виконуючий обов’язки міського голови Анатолій Куртєв чи не щотижня (а то і по кілька разів) повідомляє про відремонтовані укриття у закладах освіти. До тексту додає яскраві фото, на яких парти, стільці, запаси води, навчальні та ігрові зони для дітей.
Протягом минулого року ми плідно попрацювали у цьому напрямку і тільки у міських закладах освіти відремонтували 48 найпростіших укриттів (у 35-ти з них було виконано капітальні ремонти, ще в 13-ти – поточні). Скористатися цими укриттями можуть не лише вихованці шкіл і садочків, а й бажаючі мешканці міста, – пише Анатолій Куртєв у своєму Telegram-каналі.
Але знову задача – як потрапити до цих приміщень маломобільним групам населення? Як подолати сходи донизу? А перед цим ще і ймовірно сходи на вході до школи і всередині закладу. Для прикладу – кілька фото від міськради.
А як щодо медзакладів? Ситуація не краща і це бачимо на прикладі міської лікарні №4. Аби дістатись сховища, треба подолати кілька сходових маршів. Не забуваємо, це лікарня і дуже ймовірно, що хтось із пацієнтів погано себе почуває. А отже на час перебування у медзакладі, людина може стати маломобільною.
І таких прикладів у Запоріжжі можна знайти безліч. Цю тезу у коментарі «Відбудові. Запоріжжя» підтверджує запоріжанка Маріанна Смбатян, яка пересувається на кріслі колісному.
Насправді, для мене спуститись в укриття майже нереально. Хоча я живу на першому поверсі і на виході з під’їзду є пандус. Але здебільшого будинки не пристосовані для того, щоб людина з інвалідністю могла легко спуститись. Та, мабуть, всі наші будинки такі. Виключення – якщо людина своїми силами встановила пандус чи щось таке. Тобто зараз мова навіть не про укриття, а про те, що аби до нього потрапити, треба вийти з дому, а це виявляється дуже складно. Тому, коли тривога, я залишаюсь вдома, – розповідає Маріанна.
Навіть якщо вийти з дому вдалося відносно легко, то далі починається наступний квест – дістатись сховища.
Мій великий біль – це бордюри. Навіть ті, де є спуски. Часто вони зроблені як «для галочки». Тобто спуск є, але він крутий чи вузький для крісла колісного. І часто без сторонньої допомоги обійтись просто неможливо. Зауважу, що людина, яка допомагає, має бути фізично сильною, щоб підійняти мене і візок, – ділиться Маріанна.
І от перед очима з’являється напис «Укриття». Але це не перемога, а лише наступний рівень у цьому надскладному квесті.
Навіть у мене у дворі є бомбосховище, ще з часів Другої світової війни, але ним майже ніхто не користується, бо воно не облаштоване навіть для здорових людей. Це дуже сумно: сховище є, але ним ніхто не може скористатися. Так не має бути, – каже Маріанна.
Питаємо у запоріжанки, чи була вона хоча б в одному із запорізьких укриттів, яке можна назвати інклюзивним.
Я, якщо чесно, не чула взагалі про якісь інклюзивні сховища не тільки у Запоріжжі, а і в інших містах України. Навіть, якщо вони є, то я про них не знаю. Як мені чи іншій людині з інвалідністю дізнатись, що там і там є сховища, які доступні для людини на візку? Дуже не вистачає інформації про це. А насправді її має бути багато. Чи відео якісь короткі на цю тему чи в іншій формі доносити інформацію. Бо де її шукати – не зрозуміло, – зізнається Маріанна.
Не дивно, що Маріанна не знає про інклюзивні укриття. Бо таких по всій Україні менше 10%. Про це нещодавно повідомив заступник міністра з питань стратегічних галузей промисловості Тимур Ткаченко. З 60 тисяч об’єктів лише 5 тисяч є доступними для маломобільних груп населення.
Але віднедавна в України запрацювали нові державні норми будівництва укриттів, які дають трохи надії на краще майбутнє.
Сьогодні всі укриття, які будуються та реконструюються, обов’язково мають бути інклюзивними, – сказав Тимур Ткаченко.
Мова тут не лише про пандуси, а і про те, що ці приміщення мають бути доступними для дітей різного віку, літніх людей, людей з порушеннями опорно-рухового апарату, зору чи слуху.
Ми направили запит до Запорізької міської ради, аби дізнатись скільки інклюзивних укриттів є у місті та чому нещодавно відремонтовані сховища не відповідають новим будівельним нормам. Але за час підготовки матеріалу до виходу відповіді не отримали.
Запорізьке укриття, яке можна назвати найдоступнішим
Невдовзі у Запоріжжі таки має з’явитись сховище, яке можна назвати найдоступнішим. Маємо на увазі укриття у дворі будинку 151 по проспекту Соборному. Нагадаємо, у цю багатоповерхівку в жовтні 2022 року прилетіла російська ракета. Будівлю, яка має історичну цінність, взялися відновлювати і зараз цей процес на завершальній стадії. Паралельно вирішили і зробити чи не єдине у місті зведене з нуля укриття. Під землею розмістили 9 модулів і з’єднали їх між собою. Врешті – отримали приміщення на 100 осіб.
Всередині облаштували 3 вбиральні: для загального користування, жіночу та для людей з інвалідністю. Так само продумали і входи/виходи: один з них зробили інклюзивним. І це вже неабияке звершення, якщо порівнювати з іншими такими підземними та і наземними об’єктами у громадських місцях.
Чому доступність укриттів важлива для всіх
Важко переоцінити тему доступності укриттів. По суті у нас з команди, наприклад, декілька людей виїхали за кордон просто через те, що вони не мали змоги сховатись від обстрілів, не мали доступних укриттів. І задля безпеки вони поїхали, бо для них це питання життя і здоров’я. А загалом дуже хочеться розбити стереотип, що інклюзивність – це лише про людей з інвалідністю. Насправді це дуже широке поняття, – пояснює «Відбудові. Запоріжжя» заступниця керівника організації «Доступно.UA» Наталія Пархитько.
За її словами, доступність потрібна всім, а не тільки людям з інвалідністю. І саме поняття інклюзивності також стосується і маркування скляних конструкцій, в які можуть вдаритися дорослі чи діти. Або ж наявність порогів, через які можна перечепитись.
Я вдарялася і мої діти вдарялися об скляні конструкції, які не були контрастно позначені. Хоча існує думка, що це треба лише людям з порушенням зору. Але це не так. Друге – відсутність порогів. Я перечіплялася і багато моїх знайомих, навіть не маючи інвалідності, перечіпляються через ті пороги. Далі – ця тема так само стосується людей нижчого/вищого зросту, зокрема дітей. Коли заходиш у торгово-розважальний центр, гуляєш з дитиною, то мусиш її піднімати для того, щоб помити ручки, бо вона не може зробити це самостійно, – говорить Наталія.
Питаємо у Наталії чому в Україні, зокрема у Запоріжжі, так мало звертають уваги на людські потреби та зручність інфраструктури? Чому влада та бізнес не хоче робити громадські місця більш зручними та доступними?
Якщо розглядати саме людей з інвалідністю, то проблема більш глибока і довга, ніж може здаватись. Це наш радянський спадок. У СРСР «не було» людей з інвалідністю. Тоді всі були такі середньостатистичні та мали відповідати якимось там нормам, а інвалідності місця не було. І ми маємо розуміти, що навіть те, що Україна незалежна більше 30 років, не дає нам жодної переваги. Бо все одно нас виховувало покоління людей, які виросли не розуміючи, що таке інвалідність, – розмірковує Наталія Пархитько.
Та додає, що процес зміни свідомості набагато важчий, ніж може здаватися. Виходить замкнене коло: у громадських місцях не побачити людей з інвалідністю. Чому? Тому що вони не мають змоги їх відвідувати, як могли би завдяки доступній інфраструктурі.
Про «невидимість» людей з інвалідністю говорить і дружина Президента України Олена Зеленська.
Коли ми підводили минулого разу підсумки року, то відзначили тривожну цифру: для 50 % нашого суспільства люди з інвалідністю залишаються невидимими. Про те, що бачать їх у громадських місцях, каже лише чверть опитаних. А насправді людей з інвалідністю лише офіційно 3 мільйони, – написала Олена Зеленська на своїй сторінці у Facebook.
Тут варто ще раз згадати про військову складову. На жаль, через бойові дії та ворожі обстріли мирних міст та сіл здорові люди можуть отримати інвалідність. За словами Олени Зеленської, за 2 роки повномасштабної війни таких українців стало на 300 тисяч більше. Війна ще триває і невідомо наскільки ця цифра може збільшитись у майбутньому.
Треба проактивна позиція міської влади або баланоутримувача, того хто відповідає за конкретне укриття. Також треба стратегія, щоб будували укриття не там де зручніше, а там де воно необхідніше. Наприклад, у лікарнях, ЦНАПах, в інших місцях скупчення людей. Дуже важливо правильно оцінити ситуацію, проаналізувати своє місто, селище, село і вже потім працювати над стратегію. Але без проактивної участі нічого не вийде. Моя суб’єктивна думка: якщо всі будуть працювати над доступністю наших міст, то за 30-40 років ми могли б досягнути крутого рівня. А якщо все буде рухатись так, як зараз, то ані я, ані мої діти, ані мої онуки суттєвих покращень не застануть, – каже заступниця керівника організації «Доступно.UA» Наталія Пархитько.
Просимо Наталію пояснити, як треба працювати із суспільством, аби інклюзивність більше не була проблемою.
Як ми працюємо в цьому напрямку – проводимо інформаційні кампанії. У 2023 році ми розпочали дуже активно спілкуватися з підлітками: їздили по школах, розповідали загалом про це, тому що звідки можуть підлітки взяти інформацію, якщо її ніде немає (немає у школі дитини з інвалідністю, батьки про це не говорять). Тут уже треба робити таку собі рекламу, щоб підвищити рівень обізнаності, – каже Наталія Пархитько.
Також Наталія зауважує, що дуже ефективними, хоч і складнішими є лекції та просвітницькі уроки.
Насправді їх мають ініціювати самі школи і запрошувати громадські організації, людей з інвалідністю, з якими можна спілкуватися, задавати можливо незручні питання. Це треба, аби рівень обізнаності підвищувався, а з ним і покращувалась якість життя кожного з нас, – підсумувала Наталія.
Проте Маріанна Смбатян зауважує, що всеж Запоріжжя не найгірше місто України та світу за доступністю.
Моя подруга їздила до Іспанії. Здавалося б, у Європі все має бути окей із інклюзивністю, але ні. Вона відзначила, що у нас, в Запоріжжі, все ж багато зроблено, якщо порівнювати з Іспанією. Але це не привід, щоб усім розслабитись, все одно треба робити щось, – каже запоріжанка Маріанна Смбатян.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win