«Живемо, бо треба жити»: як ВПО з різних районів Запорізької області облаштовуються в Павлівській громаді. ФОТО
Війна змусила мільйони українців залишити свої домівки. Хтось виїжджав поспіхом, рятуючи життя, хтось – уже після того, як від дому залишилися руїни. Для багатьох це був не вибір, а єдиний можливий сценарій. У Павлівській громаді Вільнянського району нині зареєстровано близько 1100 ВПО. Люди приїжджають із різних населених пунктів Запорізької області, зокрема з прифронтової Гуляйпільщини, Оріхівського району. «Відбудова. Запоріжжя» поспілкувалася з тими, хто після евакуації оселився саме тут, дізналася про їхні маршрути, виклики та перші кроки у новому житті
Тільки корисні та достовірні новини! Підписуйтесь на telegram-канал «Відбудова. Онлайн» telegram-канал «Відбудова. Онлайн»
Шлях переселенки та активна роль у житті Павлівської громади»
Тетяна Петренко приїхала до Павлівської громади з села Білогір’я Оріхівського району. До війни Тетяна понад двадцять років працювала в освіті: викладала українську мову та літературу, очолювала будинок культури, згодом працювала секретарем сільської ради.
Незадовго до повномасштабного вторгнення жінка втратила чоловіка. А з початком війни її рідне село опинилося під постійними обстрілами. Виїхати одразу було неможливо – зруйнований міст, заміновані дороги, активні бойові дії.
Ми довго думали, що це ненадовго. А потім стало зрозуміло – треба рятуватися,
Вона допомагала військовим, які заходили в село: годувала, заряджала телефони, підтримувала, чим могла. 28 березня 2022 року її будинок зруйнували. За кілька днів вона виїжджала вже без дому.
Обидва її сини служать у Збройних силах України. Молодший пішов до військкомату у перший день повномасштабної війни, старший – добровольцем згодом. Обоє зазнали поранень.
Я ними пишаюся. Попри війну, втрати й постійну тривогу, вони залишаються людьми – дбають про рідних, знаходять сили допомагати іншим і не здаються. Їхня витримка й тиша щоденної праці над життям – це і є справжня сила. І саме на таких людях усе тримається,
Після евакуації Тетяна певний час жила в Запоріжжі, перебивалася підробітками, доки разом із сином не ухвалила рішення купити будинок у Нововасилівці.
Я не хотіла все життя бути тимчасовою. Власний дім для мене – це не про комфорт, а про відчуття опори,
Сьогодні Тетяна працює в місцевому клубі. Вона займається організацією заходів, працює з дітьми, допомагає наповнювати життя села подіями й спільними зустрічами. Влітку тут діяв дитячий табір – сюди приходили й її онуки. Каже, що для неї важливо бути корисною громаді, а не просто жити поруч.
Під час масових блекаутів Тетяна також чергувала в Пункті незламності. Допомагала людям зігрітися, підзарядити телефони, зорієнтуватися, куди звернутися по допомогу. Каже, що тоді особливо відчувалося, наскільки важливо просто бути поруч.
Іноді людині треба не стільки чай чи світло, скільки слово й відчуття, що вона не сама,
Життя після евакуації: історія родини з Гуляйпільської громади
Родина Великих до повномасштабної війни жила в селі Залізничне Гуляйпільської громади. Все життя – на одному місці. Працювали на місці, тримали господарство, звикли жити з власної праці. Світлана багато років працювала у дитячому садочку, її чоловік Микола – на виробництві.
Після початку повномасштабної війни родина певний час залишалася вдома. Перші обстріли змушували ховатися, але надія, що все скоро закінчиться, ще тримала. Остаточно зважилися на виїзд у квітні 2022 року, коли жити під постійною загрозою стало неможливо. Виїжджали поспіхом, з мінімумом речей. Частину документів втратили, частину не змогли забрати.
Тоді ми не думали про папери. Головне було – вибратися живими. А вже потім зрозуміли, що без документів будь-які питання вирішувати набагато складніше,
Перший час Великі жили в Запоріжжі – на дачі за Кушугумом. У двох кімнатах мешкали шестеро людей.
Було тісно, але тоді ми раділи й цьому. Бо головне – всі живі,
Згодом родина почала шукати більш постійне житло. За оголошенням знайшли житло у селі Спасівка Павлівської громади. Частину плати Великі компенсують допомогою по господарству.
Роботу знайти не вдалося – вік, стан здоров’я та проблеми з документами стали серйозною перепоною. Основний дохід родини – пенсії та допомога ВПО.
Ми не перебирали варіанти. Було важливо, щоб був дах над головою і щоб нас прийняли. Тут люди пішли назустріч, і для нас це дуже багато значить,
Субсидію на оренду житла оформити не змогли – через втрату документів і складну процедуру.
Коли ти пенсіонер і постійно живеш у тривозі за дітей і зятів на фронті, іноді просто не вистачає сил ходити по кабінетах,
Зараз разом із подружжям живуть онуки та донька. Наймолодший навчається у першому класі Нововасилівської гімназії. Щоранку Микола відвозить його до школи власною машиною. Попри складне матеріальне становище, у дворі Великих живуть три собаки та чотири коти. Частину тварин вони забрали до себе, частину привезли родичі з Воздвижівки Гуляйпільського району, рятуючи їх від обстрілів.
Важко всім, але як їх залишиш? Вони ж теж без дому. Ми й самі втратили своє, то як можемо кинути тих, хто повністю від нас залежить. Поки є сили – будемо дбати, бо інакше просто не можемо,
Як громада працює з ВПО
За словами представниці Павлівської громади Наталії Третяк, громада працює з внутрішньо переміщеними людьми в умовах обмежених ресурсів, але намагається бути на постійному зв’язку з переселенцями.
До нас приїхали люди з різних районів області. У тому числі і з Гуляйпільщини, і з Оріхівського напрямку. У кожного своя історія втрати, і універсальних рішень тут не існує. Ми інформуємо про гуманітарну допомогу, можливості підтримки, контакти служб,
Вона додає, що багато переселенців втратили не лише житло, а й роботу.
Комусь потрібне житло, комусь – допомога з документами чи працевлаштуванням, а іноді людям важливо, щоб їх просто вислухали. Ми це розуміємо й працюємо в межах наших можливостей,