«Відбудовувати все, як було, не найкраща стратегія» – аналітикиня про плани відбудови України
Чи доцільно розробляти плани відбудови для нині окупованих територій, на що краще зважати, чи треба повертати людей до своїх громад і як це робити – ці та інші питання активно обговорюються в Україні. Журналісти «Відбудови. Запоріжжя» шукали на них відповіді разом із керівницею департаменту аналітики Інституту аналітики та адвокації Оленою Андрєєвою.
Інститут аналітики та адвокації – неурядовий аналітичний центр, який працює з 2013 року. Займається аналізом політик, цифровізацією процесу прийняття рішень, дослідженнями питань відбудови і європейської інтеграції України.
– Чи доречно зараз розробляти плани відбудови окупованих територій або варто чекати деокупації? Якщо доречно, то що треба обов’язково враховувати?
– Одразу скажу, що моя думка, заснована на наших дослідженнях, втім залишається суб’єктивною. Мені здається, що доцільно розробляти плани відбудови вже зараз. Зрозуміло, що окупованим територіям поки може бути не до цього, але у всіх різні можливості та ресурси. Якщо говорити про деокуповані або громади, які не були під окупацією, але постраждали від воєнних дій, то над планами відновлення зараз потрібно працювати однозначно.
Зробити комплексний план – це доволі складна і ємка задача, яка потребує включеності населення громади і дослідження. Треба розуміти скільки населення було у населеному пункті до повномасштабної війни, скільки є зараз, скільки людей потенційно можуть повернутися.
Обов’язково треба врахувати, що відбудовувати просто все, як було – не найкраща стратегія, бо у громади можуть змінитись пріоритети. Можливо, громаді ніколи не подобалось, як виглядає, наприклад, сільський клуб. Тоді відновлювати його у початковому вигляді просто немає сенсу.
– На що громадам звертати увагу при розробці проєктів відновленя?
– Не можна створювати просто проєкти відбудови відірвані один від одного. У громади має бути бачення, як вона хоче розвиватись, як вона уявляє своє майбутнє. Потрібно дослідити це і проаналізувати економічну складову: яка вартість проєктно-кошторисної документації, будівництва, нагляду і так далі. Також треба порахувати економічну доцільність роботи того чи іншого закладу, наприклад, школи. Якщо значна кількість сімей з дітьми виїхала, то велика ймовірність, що школа не зможе повноцінно працювати. Тоді можливо раціональніше домовлятися із сусідніми громадами про будівництво однієї школи на кілька населених пунктів і забезпечення шкільними автобусами, ніж відбудовувати в кожній громаді по школі, які будуть недоукомплектовані. Це може допомогти зекономити кошти і вони можуть піти на інші, більш пріоритетні потреби населення.
– Як релокація бізнесу та міграція людей впливає на процеси відбудови? Як відновлювати людський та економічний потенціал, який світовий досвід у цьому питанні?
– Я дуже сподіваюсь, що з тим, як громади будуть відбудовуватись, люди будуть повертатись. Але ми маємо розуміти, що ризик того, що повернуться не всі, існує. Бо вже третій рік повномасштабного вторгнення і люди звикли до життя в іншому місці: знайшли роботу, влаштували дітей до садочку, школи чи перезапустили бізнес на новій локації. Можливо, ці люди захочуть повернутися додому, якщо там з’явиться все необхідне для комфортного життя. При цьому ми маємо робити все, щоб забезпечити потреби переселенців у нових громадах: треба більше робочих місць, медичних послуг, житла і так далі. Тобто треба робити подвійні зусилля.
Ми вивчали світовий досвід у цьому питанні. Але не так багато насправді позитивного досвіду для нас. Грузія досі не повернула свої території назад, тобто проблема внутрішньо переміщених осіб гостро стоїть зараз так само, як і в 90-х, а потім у 2008 році. Станом на 2022 рік, коли ми проводили дослідження, вони змогли забезпечити житлом 45,7 тисяч людей, загалом житла потребували 91 тисячі людей. Якщо порівнювати з Україною, то Грузія має набагато менше ВПО. Це питання, яке ще потребує дослідження – щоби спонукало населення повертатись до своїх попередніх місць проживання і скільки взагалі факторів, які на це впливають.
– Досвід яких країн буде найбільш релевантним Україні та чому?
– Серед тих країн, які досліджували ми, таких прикладів не було. Ми дослідили 20 країн, частина з яких мала негативні наслідки після воєн, а інша частина – після природних катастроф. Країни, які страждали від воєн, часто мали якісь території окупованими або з підвищеним ризиком небезпеки у майбутньому. Країни, які були зруйновані стихійними лихами, відбудовувались в тих місцях, де люди жили й до катастрофи і куди могли повернутися одразу після. Серед цих кейсів мені дуже імпонує досвід Індонезії. Бо там дуже структуровано і продумано підійшли до свого відновлення. Вони створили агенцію з відбудови, на місцях працювали офіси цієї агенції, вони начали людей роботі з проєктами. Відповідно залучали і місцеве населення, і донорів. Звичайно, були і мінуси у роботі.
Україна зараз знаходиться в унікальному, специфічному стані, коли для нас складно переймати досвід інших, тому що не має жодних гарантій, що рішення спрацює так само, як спрацювало в іншій країні. Бо є низка факторів, що відбувалось паралельно з цим рішенням, як його сприйняло населення. Тобто сказати, що ми можемо перейняти досвід іншої країни і це точно спрацює, неможливо.
– Наскільки Україні потрібна міжнародна підтримка у процесах відбудови?
– Така підтримка буквально життєво важлива. Якщо ми говоримо про економічну підтримку, то тут була зроблена дуже велика робота. Бо у нас зараз є програма МВФ, яка забезпечує нам фінансування у позику. Є план для Ukraine Facility – цей інструмент дозволяє частково отримати не кредитне фінансування. Також є багато грантової допомоги від урядів інших країн і донорських організацій. Плюс у нас є налагоджені стосунки з багатьма міжнародними фінансовими організаціями – Світовий банк, ЄБРР, ЄІБ тощо, які підтримували інвестиційні проєкти в Україні і до повномасштабної війни і продовжують їх підтримувати зараз.
Проблема полягає в тому, що попри таке широке коло прихильників на міжнародній арені, все одно наш дефіцит бюджету занадто великий, для того аби він був покритий за рахунок згаданої допомоги. Наші міжнародні партнери за багатьма ініціативами не можуть надавати нам гроші, які ми витратимо на військові потреби, а для нас це основна потреба зараз. Чи достатньо буде міжнародної допомоги, аби забезпечити нашу міцність на цей, а особливо на наступні роки – велике питання. Бо ми вже цього року маємо значний дефіцит бюджету. Наступного року ситуація не зміниться, бо ми повинні будемо сплачувати по деяких своїх боргах. Плюс ми маємо мати змогу підтримувати видатки на оборону.
– Що має робити місцева влада аби заохочувати та утримувати міжнародних донорів?
– Як на мене, один із найкращих способів залучення міжнародних донорів, це заведення громад у систему DREAM – екосистему відбудови. Це своєрідна вітрина проєктів, яка дає змогу донорам побачити, що планує робити громада, почитати проєкт, подивитись на кошторис, на те, як громада планує реалізувати задумане. Є можливість слідкувати за ходом робіт (фотозвіти, проплати). Тобто максимальна прозорість у використанні коштів як міжнародних партнерів, так і бюджетних сприяє тому, що донори мають більшу довіру до нас. Якщо вони будуть впевнені, що Україна робить все можливе і навіть більше, для того аби забезпечити максимальну прозорість, раціональність і ефективність у використанні коштів на відбудову, тим більше буде довіри і тим краще і легше міжнародникам буде знайти спільну мову з нашими громадами.
Є проблема, що ми маємо більш медійні громади, які мають багато спеціалістів, які володіють проєктним менеджментом, знають англійську, вони поширюють інформацію про потреби своєї громади. Тому міжнародні партнери обізнані про ситуацію в таких громадах набагато більше, ніж в в інших громадах, які можуть мати таку саму або й більшу потребу. Але однозначно, що більше медійна громада швидше знайде ресурси для відновлення. Також не всі громади мають відповідних фахівців, які могли б займатися цим питанням.
– Чи варто шукати донорів до деокупації, підписувати меморандуми тощо?
– Меморандум зайвим ніколи не буде, тому що це налагодження партнерських зв’язків, знайомство і забезпечення потенційних можливостей.
Якщо брати договори на кредити чи проєкти, які мають відповідну юридичну силу, то мені здається, що у донорів є свої політики, які дуже жорстко регулюють аспекти відбудови чогось на територіях, які ще окуповані. Все залежить від того, що в цих документах прописано.
– Коли мова йде про відбудову часто говорять про модульне будівництво (зокрема тимчасового житла) – чи актуальна це технологія у контексті світового досвіду відбудов?
– Серед тих країн, які ми дослідили, модульне будівництво застосовувалось не часто. Це було в Грузії, Туреччині і Великій Британії. Одна з основних концепцій, яка планувалася, щоб відбудували Лондон після Другої світової, це були модульні будиночки, розраховані приблизно на 10 років експлуатації. Але згодом британці відмовились від цього і вирішили зводити повноцінні будинки. Вони взагалі переосмислили забудову Лондона, перепланували його. Британці враховували, що їм потрібна достатня кількість інфраструктури, зелених зон, що частину виробництва необхідно модернізувати або зменшити його вплив на людей. Це потребувало більше часу та грошей, і ця ідея спрацювала.
Якщо брати досвід Грузії, модульне будівництво не було основною стратегією і не показало великої ефективності. Тому що зазвичай ці містечка будувались у дуже несприятливих районах: погано курсував транспорт, не було лікарень та шкіл, магазинів, робочих місць. Відповідно від цього йшов брак інтеграції людей, відмежування цих поселень від населення місцевого. Вони також будували нові будинки тільки для ВПО. Це теж проводить умовний кордон між місцевим населенням і переселенцями, але ця проблема не стоїть так гостро.
Найкраща практика – це викуп квартир у забудовників, у будинках, де вже живе місцеве населення. Це довго і дорого, але це один з найкращих способів, який Грузії дозволив потроху забезпечувати людей житлом, пом’якшуючи момент штучного відмежування ВПО від місцевих.
– Скільки років може піти на відновлення України після війни?
– Ми не досліджували питання термінів відбудови. На практиці це буде питання, яке має врахувати дуже велику кількість факторів. І найперший – це фізична безпека населення і похідні від цього. Друге – питання фінансів: наскільки швидко ми будемо відбудовуватись дуже пов’язано з тим, наскільки ми собі зможемо фінансово це дозволити.
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю видання “Відбудова. Запоріжжя” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.