«Спалила традиційний одяг дітей, бо боялася катувань»: мешканка Запорізької області про життя в окупованому селі
Тетяна (ім’я змінене з міркувань безпеки) разом із чоловіком мешкали у Малій Білозерці Запорізької області, окупованій росіянами ще у 2022 році. Жити і працювати там чи отримувати бодай мінімальні медичні послуги, не погоджуючись на російський паспорт, – стало майже неможливо. Тож влітку 2024 року подружжя покинуло рідне село, переїхавши до Запоріжжя. Свою історію про те, як вони заробляли на життя та як їм вдалося виїхати з окупованої території, жінка розповіла «Почутим».
Тільки корисні та достовірні новини! Підписуйтесь на telegram-канал «Відбудова. Онлайн»!
Перші спогади про захоплення села
У перші дні окупації ми разом із дітьми та онуками ночували в погребі. Навіть якщо вибухи були далеко, здавалося, що це просто біля нашого двору. Панікували, бо треба було щось робити з дітьми. Мій зять служить у Силах оборони, він дуже просив сім’ю виїхати. Дві години в нас було, щоб зібрати дочку й онуку. Згодом виїхав і син, який тепер боронить Україну у війську,
На Запоріжжя, за словами Тетяни, окупанти вже просто так не пускали: роздягали, дивилися документи, поводилися агресивно. Нічого не можна було мати при собі, що могло б вказувати на проукраїнську позицію.
Ми ж із чоловіком лишилися, бо не змогли покинути господарство і наших собак. Усе надіялися, що скоро нас звільнять. Та дім довелося привести до «потрібного» вигляду. Я спалила два мішки з традиційним вбранням, вишиванками, віночками моїх дітей. Боялася, що якщо побачать недоброзичливі очі, то будуть катувати. Нічого в помешканні не мало нагадувати Україну,
«Про вільне життя, як раніше, вже не йшлося»
У мирний час пара розвивала власний бізнес, вирощувала часник. Щоб заробляти на життя під час окупації, їздили торгувати на ринок, зокрема, в сусідню Велику Білозерку. Окупанти вимагали брати російський паспорт та оформлюватися, як приватні підприємці, але Тетяна з чоловіком були категорично проти.
Влітку вони чимшвидше їздили на ринок, мовчки все продавали і поверталися назад. Про вільне життя, як раніше, каже жінка, вже не йшлося. Люди виходили на ринок і в магазин до десятої ранку, швидко закуповувалися й одразу поверталися додому.
Подружжя також їздило продавати мед. Одного разу по дорозі на Дніпрорудне їх зупинили працівники ФСБ. Ті оглянули машину й почали випитувати: куди та з якою метою вони їдуть, що продають і так по колу.
Коли ФСБшник побачив у машині мед, то поцікавився, що це. Я кажу: «Ну, мед». Він не зрозумів українською, повторила російською. Тоді наказав пити мед і наставив на мене автомат. Я не огризалася, випила, і нас відпустили. Мене так трусило, що мої знайомі на ринку ледве змогли мене заспокоїти. Після цього інциденту далі, ніж на кілометр від дому, ми не їздили,
Окупанти вишукують дітей, які не ходять до російських шкіл
Жінка розповіла, що у Малій Білозерці працювала школа-інтернат, куди приїжджали вчитися й жити діти з Василівки, Токмака та багатьох інших прилеглих населених пунктів. Нині ж росіяни розмістили там багато техніки й заселились в гуртожиток.
Натомість школи, які продовжують працювати за своїм призначенням, окупанти тримають під контролем зі зброєю. Батьків змушували писати заяви, чи згодні вони, щоб у школі залишався предмет «Українська мова». Одні виступали «за», а інші писали, що українська мова їм не потрібна.
Тетяна також зазначила, що окупанти вишукують дітей, які не ходять до російських шкіл. Погрожують батькам, що відберуть їх у них та депортують до Росії.
Знаю сім’ю, де до останнього ховали дитину, щоб не йти в російську школу. Але врешті-решт додому приїхали окупанти. Ту родину врятувало те, що дитина прописана не в Малій Білозерці, а в Дніпрорудному. Збрехали, що вчиться там. Поки окупанти виясняли, що й до чого, та сім’я за добу встигла виїхати. Знаю й родину, де теж дуже довго ховали свого сина, але таки змушені були відправити до російської школи. Хлопчик пропустив цілий рік навчання, тепер йому психологічно важко,
«Або даєш ключі від хати, або буде гірше»
Як зазначає мешканка Малої Білозерки, росіяни заселяються в будинки тих селян, які виїхали, і де є гарні умови для життя. Коли відбувається ротація, то виїжджають, часто розграбовуючи помешкання. Місцеві, що живуть по сусідству з такими «гостями», бояться навіть виходити на двір чи говорити по телефону. А у сусідній Великій Білозерці під час комендантської години взагалі заборонено виходити на подвір’я чи вмикати світло.
Коли місцеві виїжджають, то часто віддають сусідам чи родичам ключі, щоб ті приглядали за хатою. Але якщо хтось здасть, наприклад, у кого ключі, то до того приїжджають зі словами: «Або ти даєш ключі від цієї хати, або буде гірше». І нема куди діватися,
Один сусід розповів, що так само був змушений віддати ключі від оселі своєї куми. А коли прийшов перевірити, що там лишилося після візиту окупантів, то побачив, що вивезли майже все, навіть повиривали сторінки з альбомів із фотографіями.
Фермерство, зарплати й ціни: що стало з приходом росіян
Раніше Малу Білозерку можна було описати як край фермерів і шахтарів, ділиться Тетяна. Навіть молоді люди ставали фермерами або ж ішли працювати на шахту, на Запорізький залізорудний комбінат. Але нині «все поросло бур’янами», бо багато хто виїхав або не захотів брати російський паспорт та переоформляти земельні паї за російськими законами.
Були серед селян і такі, що виступали за Росію, але згодом, коли грошей перестало вистачати, отямилися. Заманили їх великими зарплатами по 60-100 тисяч рублів. Спочатку за ці гроші можна було дозволити собі найдорожчі продукти, а потім ціни підскочили так, що тепер не вистачає й того. Але формально в магазинах усе є,
Без російського паспорту не отримати навіть медичну допомогу
Подружжя не зверталося до лікарів, оскільки їх просто не прийняли б без російського паспорта. Якщо у когось із місцевих виникали серйозні проблеми зі здоров’ям, доводилося їхати аж до Мелітополя. Бували випадки, коли людей не довозили вчасно.
Двоюрідна сестра Тетяни мала онкологічне захворювання. Перед повномасштабною війною вона встигла виїхати із села та зробити операцію. Жінка лікувалася близько трьох місяців, але вимушена була повертатися у вже окуповану Білозерку, оскільки в селі залишилася її дочка з інвалідністю.
Сестрі треба було ще проходити хімієтерапію, обстежуватися, слідкувати за динамікою хвороби. Для цього вона поїхала в Мелітополь, попередньо оформивши російський паспорт і пенсію. Заплатила за таксі туди й назад по дві тисячі рублів. У мелітопольській лікарні їй сказали: «Государство такие таблетки, которые вам надо, не выдаёт. Едьте в Крым». І це вже не кажучи про шалені черги. Безплатна медицина тут така ж формальність,
«Розмовляти з ними не було сенсу»
За вулицею, де мешкало подружжя, починалася посадка, де розміщувалися російські військові. Якось після ротації вони гуртом ходили вулицею, шукаючи продуктовий магазин, а місцеві в цей час ховалися по домівках. Одного разу окупанти навідались і до них, каже Тетяна. Далі – від її слів.
— Татьяна Михайловна? — питають. Я подумала, що мене здали за мою проукраїнську позицію.
— Так.
— А можно у вас помыться?
— Вибачте, у мене немає відповідних умов.
— А мы видим, вы вот строитесь, — вони звернули увагу, що на нашій ділянці незавершене будівництво. Під час окупації нам уже було не до нього.
— Так, будуємося, але вже, мабуть, не добудуємося.
— А чего?
— Та бачите, що робиться…
— Ничего, мы в наступление пойдём, защитим.
— А від кого ви нас звільняєте? — питаю.
— Так от этих… нациков.
Розмовляти з ними не було сенсу. Це були діти, років по 16-17, із вигляду дагестанці. Самі нічого не розуміють, а лише повторюють те, що їм зверху втовкмачили,
Легенда для виїзду з окупації
Близько пів року тому Тетяна з чоловіком змогли виїхати з окупації. Так само як і діти, скористалися допомогою волонтерів, бо власну машину вже продали та й це було б для них дуже дорого. Волонтери допомогли скласти маршрут і придбати квитки.
Спочатку їхали машиною до Криму, далі потягом до Воронежа, звідти до Білгорода і нарешті «Колотилівка — Покровка» (пункт пропуску на кордоні Сумщини з РФ). А тоді вже Суми й кінцевий пункт призначення — Запоріжжя. Загалом шлях зайняв п’ять діб.
Нас попередили, що в телефоні не має бути ніякої інформації про Україну. Крім того, для виїзду потрібно було вигадати причину, яка б не викликала підозр у росіян. У нас була легенда, що ми їдемо працювати в Німеччину. Для правдоподібності нам створили сторінки в соцмережах, де ми переписувалися зі знайомими німцями. Казали їм, що нібито знайшли роботу і тимчасово поживемо в них. Крім того, ми домовилися, що мій чоловік, який недочуває, прикинеться повністю глухим, щоб запитання ставили лише мені,
Жителька регіону згадує, що процедура фільтрації була жорсткою. Їх розпитували, чому вони не оформили російський паспорт. Жінка пояснила, що їм нібито далеко добиратися до місця, де видають документи, і там постійно великі черги. Обоє дуже хвилювалися, що їх можуть висадити просто на місці й доведеться йти пішки.
Чоловіка змусили роздягнутися, перевіряючи, чи немає на тілі татуювань. Перевіряли все: гаманці, сумки, телефони. Їм довелося навіть збрехати, що вони відреклися від своїх дітей і не спілкуються більше з ними. Іншого виходу не було, адже син і зять воюють.
Коли приїхали до «Колотилівки», то одразу почули «Построились!». За словами Тетяни, у них забрали телефони й документи. Запитання ставили ніби з ціллю на чомусь підловити: до якого міста їдете, чого їдете, чому не брали паспорти тощо. Проте зрештою їм вдалося виїхати і вони вже пів року живуть в Запоріжжі.
До того, як війна прийшла в Малу Білозерку, ми працювали, розвивали свій бізнес, мали власну землю, будувалися, все могли купити. Так, ми не були дуже багаті, але не скаржилися, навпаки мали надії та плани. Зараз же мрія одна — щоб усі рідні були живі і здорові, більше нам нічого не треба,
Раніше «Відбудова. Запоріжжя» розповідала, як мешканка Запорізької області виїхала з окупації через Білорусь.