Поруч завжди є люди
Що тебе тримає в ці темні часи? Про це інколи мене запитують близькі люди, подруги та й просто випадкові знайомі. Я теж час від часу ставлю собі це запитання. І чесно відповідаю – люди. У мені є непереможна впевненість у тому, що поруч завжди є люди. Лиш потрібно вміти їх помічати й, коли це потрібно, попросити в них про допомогу.
Це неодноразово підтверджували учасниці групи психологічної підтримки «СяяТИ». Такі заходи проводить громадська організація «Бути», що допомагає людям у втраті.
Упродовж кількох місяців жінки, які мають різний досвід втрати, на спільних онлайн зустрічах розкривалися й розповідали про свій біль. Вони ділилися непростими емоціями про будинок і затишне життя, що це все нині лишилося в окупації. Про смерть близької людини або тугу за тим, кого немає поряд, бо в полоні чи безвісти зниклі.
Фахівчині по роботі з горем Крістіна Бут та Інна Сузова обережно, навіть сказала б – з турботою працюють з кожною учасницею. Адже людина у втраті – вкрай вразлива, і часом необережне слово може неабияк зачепити.
«Втрата, яку не прожив… може випікати зсередини»
Я помічала, як у цій турботі жінки поступово наповнювалися… собою. Поясню.
Кожна з учасниць, попри важкий досвід втрати, має своє життя – сім’ю, побут, повсякденні клопоти. Уся ця рутина заповнює день. Однак втрата, яку не прожив, яка болить, може випікати ізсередини – так, що ти разом із нею втрачаєш себе. І вже не пам’ятаєш, що насправді ти любиш, які дрібнички тебе радують, про що ти мрієш? За щоденними клопотами – аби лиш день до вечора.
А на зустрічах «СяяТИ» ця рутинність на якийсь час щезає, і в центрі з’являєшся ти і твоя історія. Ти відчуваєш тепло й підтримку. Ти помічаєш, що ти не сама. Ніхто тебе не підганяє, не зобов’язує. Лиш м’яко нагадує: будь.
«Наскільки ти дозволяєш собі бути і говорити про себе?»
Озирнися довкруж… Що тебе оточує? Стеля і стіни. Якого вони кольору? На вікна висять ролети чи штори? Вони тобі подобаються? Можливо, їх ти завжди хотіла замінити на щось більш затишне?
А яка чашка, в якій ти заварила чай? Чай ще гарячий? Що ще є в цьому просторі? Вазон з квіткою, яку ти сама виходила. Він вдячно розрісся і займає пів стола? Або ж це нова книжка, яку нарешті ти змогла за останній рік узяти до рук і прочитати.
Дитячі речі на кухні? Дочка знову не прибрала. Чи чоловіча сорочка, яка так і лежить на стільчику, як ти її поклала, проводжаючи сина на фронт. І досі не наважилася його сорочку сховати до шафи.
А знаєш, що ще в цій кімнаті? Ти! Така зранена від болю й щоденних новин, але жива. Ти любиш цей безлад своєї дочки, ти зберігаєш запах сина в цій сорочці, ти наповнюєш життя дім, про який ти не мріяла, але тимчасово саме він – твій дім.
Помічаєш себе в цьому просторі? Скільки тебе в ньому? Наскільки ти дозволяєш собі бути і говорити про себе і за себе?
«Як же мало потрібно для того, щоб вони відчули себе щасливими»
… Я слухаю уважно учасниць групи «СяяТИ», і боюсь зайвий раз привернути увагу на себе. Які красиві ці жінки – скільки любові й турботи вони віддають іншим, жертвуючи своїм часом, мріями, собою. Вони стільки всього витримують: і важку евакуацію, і втрату будинку, і щоденний виклик будувати нові зв’язки в невідомому для них місці, і відсутність новин про близьких.
І як же мало потрібно для того, щоб вони в якусь хвилину відчули себе щасливими. Це значить – щоб про них хтось потурбувався. Спитав про їхні почуття, послухав, як минув їхній день, був поруч, коли вони плачуть.
Завершення програми «СяяТИ» відбулося на виїзній зустрічі в горах Карпати, де жінки впізнавали одна одну через розказані історії, сум і усмішки. Пізніше деякі з учасниць ділилися, що тих кілька днів живих розмов бракувало наговоритися, насміятися, наобійматися.
«Ми поряд і можемо підтримувати одна одну»
Звісно, кожна з них повернулася у своє життя й щоденні клопоти. Однак вже не розчинилися в цьому. Вони трепетно оберігають себе, зігріваються теплом спогадів. І чи не найкраще помітні їхні зміни в тому, як і після завершення програми підтримують одна одну – чуйним словом, раптовим телефонним дзвінком чи несподіваними подарунками.
Так, учасниця з Київщини відправляє пакунок на Черкащину. А в ньому – роздруковане на полотні фото вродливої жінки в квітах. Саме такою її побачила через об’єктив фотоапарату, схопила цей момент краси й сили, і цим подарунком нагадує самій учасниці про це.
Інша учасниця із Запоріжжя відшукала роботу. Вона так хвилювалася, як її прийме колектив, як вона працюватиме з клієнтами. Несподівано помітила: її приязнь й турбота про інших повертається сторицею. Навіть знайомі, дізнаючись, що вона виїхала з окупованого села і зараз у Запоріжжі сама з трьома дітьми, готові їй допомогти. Вона – вже не одна в незнайомому їй місці.
Інша учасниця групи «СяяТИ» з Донеччини ділиться рецептом піци на листковому тісті зі мною, родом з Херсонщини. Я також знаю, що таке втрата. Ми обидві не можемо повернутися на свою малу батьківщину через окупацію. Але ми поряд і можемо підтримувати одна одну.
«Чим більше усвідомлених людей – тим більше змін»
Якось років десять тому мені розповіли про теорію змін – так звані «кола по воді». Ця теорія про те, як навіть трохи докладені зусилля творять значні зміни. Коли одна людина впливає на іншу, спонукаючи діяти.
Спостерігаючи за учасницями групи «СяяТИ», я би доповнила цю теорію. Це не тільки про зміни. Достатньо того, щоб людина відчула себе. Усвідомила, що в центрі цього кола – вона. І чим більше усвідомлених людей – тим більше кіл, а відтак і змін.
І сьогодні, живучи у війні, я це спостерігаю постійно. А ще мене тримають люди, які поруч. За це я їм невимовно вдячна.
Авторка створила цей текст за підтримки Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Бути». Інформація, що представлена у дописі, не завжди відображає погляди УЖФ.
Тексти, опубліковані у рубриці «Колонки», відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції «Відбудова. Запоріжжя».