Меморіалізація місць руйнувань у Запоріжжі: як місто може працювати з травмою війни
Станом на квітень 2026 року у Запоріжжі налічується понад 4,4 тисячі багатоквартирних будинків, з яких 1405 зазнали пошкоджень унаслідок російських атак. Частина з них руйнувалася неодноразово. Ще 42 багатоповерхівки мають значні пошкодження та частково зруйновані, а 69 приватних будинків знищені повністю. Деякі будинки – зокрема на вулицях Зестафонській, Круговій, Фелікса Мовчановського, Аваліані, Антарктичній та Паралельній – визнали такими, що не підлягають відновленню.
Місто поступово відбудовує пошкоджене житло, розбирає завали й повертає простори до повсякденного життя. Але разом із цим виникає й інше питання: що має залишитися в пам’яті про ці місця. Чи повинні вони після відновлення виглядати так, ніби нічого не сталося? Чи місто має позначати точки трагедій у публічному просторі?
«Відбудова. Запоріжжя» поспілкувалася з психологинею Кариною Юхіменко, представницею ГО «Розквіт» Дариною Пасютою, а також із операційною директоркою клініки «Ретина» Вірою Дєдовою, яка пережила ракетний удар по медцентру та розповіла про появу неофіційного меморіалу на місці трагедії, – про те, як Запоріжжя вже зараз формує власну культуру пам’яті навіть без офіційної політики меморіалізації.
Тільки корисні та достовірні новини! Підписуйтесь на telegram-канал «Відбудова. Онлайн»!
Пам’ять, яка виникає стихійно
Сьогодні у Запоріжжі пам’ять про російські удари часто проявляється у стихійних меморіалах, які створюють самі мешканці та колективи. Одним із таких місць став меморіал біля клініки «Ретина». Вдень 10 грудня 2024 року росіяни завдали ракетного удару по офтальмологічному медцентру. У будівлі перебували 13 співробітників. Через удар загинули 4 співробітниці клініки.
Серед тих, хто вижив, була операційна директорка клініки Віра Дєдова. Жінка провела під завалами сім годин. Уже через кілька днів після трагедії працівники клініки вирішили створити меморіал на місці удару.
Під час розбору завалів це виглядало просто як ще один розбір завалів у місті. Але для нас це було місце, де загинули наші співробітниці. Хотілося, щоб люди бачили: це не просто зруйнована будівля чи знищене обладнання. Тут загинули люди, і це був злочин,
Працівники надрукували фотографії загиблих колег і встановили їх біля місця трагедії. Меморіал з’явився без погоджень із міською владою, але майже одразу люди почали приносити туди квіти, свічки й іграшки.
Ми буквально протягом тижня все зробили. Люди відразу почали зупинятися, приносити квіти, свічки. Для нас це було важливо – щоб пам’ять залишалася. Щоб це місце не перетворилося просто на чергові руїни, повз які всі проходять,
За словами Віри Дєдової, родини загиблих спочатку не знали про створення меморіалу. Але коли побачили його, підтримали цю ідею.
Вони були дуже вдячні. Бо це вже не просто завали. Там є обличчя дівчат, можна побачити, що це були реальні люди. Мені здається, що у Запоріжжі такої культури меморіалізації поки немає. Тому я навіть дивуюся, що меморіал досі залишається, що його не прибирають. І там постійно є живі квіти,
Подібні місця пам’яті сьогодні виникають у різних частинах міста. Часто це фотографії, лампадки чи невеликі меморіальні куточки, які створюють самі мешканці або родини загиблих. Вони з’являються швидше, ніж будь-які офіційні рішення, і фактично формують нову карту міської пам’яті.
Що відбувається з містом після трагедій
Психологиня Карина Юхіменко говорить: після масових трагедій змінюється не лише фізичний простір міста, а й те, як люди його сприймають.
Пам’ять про втрату в міському просторі – це не тільки питання архітектури чи символів. Насамперед це питання того, як спільнота вчиться жити з пережитим болем. Після трагедій місто змінюється не лише фізично. Руйнуються знайомі місця, змінюється сам ландшафт і те, як люди почуваються у цих просторах,
За її словами, місця руйнувань із часом набувають емоційного значення і стають частиною колективного досвіду міста.
Коли після трагедії не з’являється жодного знаку пам’яті, у багатьох людей виникає відчуття невизнаності пережитого. Ніби ця подія залишилася тільки в особистих спогадах тих, хто її пережив, але не була прийнята суспільством. Для психіки дуже важливо, щоб біль не був невидимим,
Водночас, за її словами, постійний контакт із місцями руйнувань теж може бути важким для людей, які пережили втрату або стали свідками трагедій.
Якщо простір залишається просто руїною без контексту чи форми пам’яті, він може перетворитися на хронічний тригер. Людина щоразу повертається до пережитого шоку. Але коли місце оформлене з повагою та чутливістю, воно може стати не лише нагадуванням про трагедію, а й простором, де біль визнається,
Психологиня наголошує, що меморіалізація не повинна будуватися лише навколо постійного відтворення болю.
Дуже важливо зберігати баланс. Якщо символи скорботи займають увесь простір, це може виснажувати психіку. Здорова меморіалізація – це не нескінченне нагадування про втрату, а створення простору, де пам’ять співіснує з життям,
На її думку, для людей важливими є не тільки великі пам’ятники чи меморіали, а й можливість мати конкретне місце, куди можна прийти.
Горю потрібна форма – місце для мовчання, для квітів, для короткого ритуалу пам’яті. Такі місця допомагають проживати втрату не в ізоляції, а як частину спільного досвіду громади,
Чи потрібно чекати «після війни»
У ГО «Розквіт» вважають, що дискусія про меморіалізацію не може відкладатися на невизначене майбутнє. Представниця організації Дарина Пасюта говорить: питання не зводиться до вибору між повним відновленням будівель або збереженням руїн.
Йдеться не про те, щоб «залишити все як є» чи «відбудувати як було». Питання в тому, що саме ми хочемо зберегти і навіщо. У таких місць є два різних виміри: документація і меморіалізація. Документація потрібна одразу – щоб зафіксувати, що сталося. А меморіалізація – це вже довший процес, який потребує часу і розмови з громадою,
За словами Дарини Пасюти, в українських містах досі часто звучить думка, що говорити про пам’ять потрібно «після війни». Але сама війна не дає чіткого розуміння, коли саме настане це «після».
Ми не знаємо, що таке «після» у цій війні. Для багатьох людей його може не настати взагалі. І тому суспільний запит на пам’ять виникає вже зараз – у момент втрати, а не через багато років,
Саме тому, на її думку, у містах з’являються стихійні меморіали, мурали чи локальні місця пам’яті.
Люди, які втратили близьких, не мислять категоріями «після війни». Вони потребують місця, де їхній досвід не зникає разом із новинами наступного дня. Якщо місто не пропонує рамку для такого пам’ятування, воно все одно виникатиме стихійно,
Водночас вона вважає, що міста могли б створювати більш зрозумілі механізми для таких просторів.
Це не обов’язково має бути один великий пам’ятник. Можливо, йдеться про відкриті простори пам’яті або формат, який можна адаптувати в різних районах і містах. Не унікальний монумент, а рамка, яку можна наповнювати локальним змістом,
Запоріжжя вже сьогодні живе серед великої кількості місць, пов’язаних із війною. Частину будинків відновлюють, частину – демонтують, а деякі території залишаються порожніми після руйнувань. Разом із цим у місті поступово формується і новий спосіб говорити про втрату.
Поки офіційної політики меморіалізації немає, її місце займають ініціативи самих людей – меморіали біля зруйнованих будинків, фотографії загиблих, лампадки й квіти.