«Люди втомились чекати»: розповідь про 2 роки окупації з перших вуст

Ми звикли до війни. Як би страшно це не звучало. Звикли до постійних тривог, вибухів, комендантської години. А до чого звикли люди, які живуть в окупації? Про 2 роки страху, переживань, зневіри та надії «Відбудова. Запоріжжя» розповіла жителька одного з окупованих населених пунктів Запорізької області. Називати ім’я нашої співрозмовниці та, власне, населений пункт, в якому вона живе, ми не будемо з міркувань безпеки. Зазначимо тільке те, що 50-річна жінка не змогла виїхати з окупації через стареньких батьків – ймовірно, вони не витримали б такої нервової та довгої дороги. 

70% території Запорізької області вже більше 2 років зайняті російськими військами. Хтось із місцевих мешканців одразу виїхав через Василівку, буквально проскакуючи між кулями. Хтось виїхав пізніше через росію і витратив на це майже тиждень. Одні залишились в Україні, інші – рушили закордон. За останніми даними від голови ЗОВА зараз в тимчасово окупованих містах та селах регіону живе близько 350 тисяч українців. Вони сповна відчули, що таке жити пліч-о-пліч з росіянами. 

Як все починалось? 

Про те, що почалась війна, ми дізнались від дітей. Напевно, як і всі, ми спочатку не могли в це повірити, не хотіли. Казали дітям, щоб приїжджали додому, бо думали, що у нас буде спокійніше, аніж у великому місті, у Запоріжжі. На щастя, діти не захотіли їхати до нас.

Пам’ятаю, як у перші дні хтось пустив чутки, що Запоріжжя захватили. Дзвоню дитині, а вона спокійним голосом каже, що це брехня. І так було не один раз. 

Потім ми дізналися про гуманітарні коридори. Тоді ми не змогли виїхати через стареньких батьків, але виїхали наші родичі. Машину, яка їхала перед ними обстріляли, а їхню автівку не зачепило. Ми тоді дуже сильно переживали, але думали, що місяць-два і все буде як раніше. Але не так сталось як гадалось.

Певно, спершу так думали всі жителі області, зокрема і Запоріжжя. Але з часом настрої змінювались. Коли віра у швидку перемогу зникла, довелося звикати до нових реалій. На підконтрольних Україні територіях – до постійних повітряних тривог, вибухів, комендантської години. В окупації довелося звикати до іншого. 

Звісно, що такої кількості військових у наших краях ми не бачили ніколи. Купа блокпостів, військова техніка, вибухи. Бували ночі такі як дні: небо аж багряне від обстрілів і у хаті від цього світло.  У такі моменти дуже страшно, але кожен раз думаєш «а може то наші так русню вибивають?». Зараз блокпости стоять тільки на в’їздах та виїздах у великих містах.

Довелося звикнути до рублів. На початку гривня ще ходила, але потім всі перейшли на рублі, бо почали отримувати зарплати та пенсії у цій валюті. Паспорти їхні прийшлося взяти. Ми не робили цього до останнього, там же ще і клятву на камеру треба читати, яка росія класна, як ми раді, що стали її «громадянами». Але є і ті, кому пощастило і вони не читали цю маячню. Росіяни все зробили для того, щоб без їхньої бумажки не можливо було зробити елементарні речі. Щоб ви розуміли, навіть швидка не приїде, якщо немає російських документів. Навіть якщо людина при смерті лежить. Бували і такі випадки.

Ціни і смак продуктів, які вони завозять з росії, це окрема тема. На початку все було дорожче рази в 3-4, аніж в Україні. Зараз ціни трохи впали, але все одно удвічі вищі, аніж на підконтрольних територіях. Одного разу дуже захотілося солодкого і ми купили трохи цукерок. А вони такі гидкі, що їх так ніхто і не з’їв. 

Бувають перебої зі світлом. Колись було, що світла не було більше тижня. Відповідно і зв’язку також. Ми тоді телефони вимкали раз на день-два, аби ненадовго зв’язатись із рідними. До речі, зв’язок (мова про українських мобільних операторів) це наша болюча тема. Інший раз 20 разів будеш номер набирати, а воно не з’єднує і все. Або буває на пару хвилин вдається додзвонитись, та хоч почуєш голос рідних. Буває, що вдається поговорити півгодини, годину – це для нас таке свято. А от зв’язатись по інтернету через російську сім-карту взагалі можна без проблем.

Якщо раніше хтось міг не читати новини днями, то зараз не поскролити стрічку бодай день дорівнює пропустити сотні офіційних заяв та прогнозів експертів. В області, особливо серед людей старшого віку, завжди було популярне телебачення. Зараз ситуація інша, бо телепрограма з приходом російських військових разюче змінилася.

Звісно, що у нас почало ловити російське телебачення. Що вони там мелять… Просто слів нема. Ми таке не дивимось, бо гидко. Буває, що пробивається сигнал з України. От тоді ми від телевізору не відходимо. Коли бачиш відео з обстріляними будинками, просто серце розривається. 

Потім вийдеш на вулицю, а  деякі російські військові намагаються втертися в довіру: ввічливо спілкуються, можуть допомогти чимось, розповідають який класний «рускій мір». Дуже гидко було це слухати що на початку війни, що зараз. А є такі, які більше на дикунів схожі, аніж на людей. Можуть заселитися до пустої хати, обідрати там всі шпалери, підірвати дошки на підлозі. Навіщо таке робити – взагалі в голові не вкладається. 

Чимало людей все ж повелись на ворожу пропаганду. Хтось одразу, хтось тільки згодом. Є і такі, хто намагається не звертати увагу на «рускій мір».

Колаборантів у нас вистачає. Ходять такі важні, «керівні» посади позаймали і задоволені. Є такі, яким просто дуже подобається все, що роблять росіяни. То вони в захваті, що аптека запрацювала, то що магазин відкрився. Взагалі, більш за все окупації радіють пенсіонери. Їм росія такі пенсії нарахувала, як 5 українських. Звісно, вони задоволені. 

Може десь половина з місцевих згодні жити під росією, тільки б закінчились постійні вибухи і не страждали їхні діти, які живуть на підконтрольних Україні територіях. Чим довше триває війна, тим більше людей приходить до такої думки. Хоча спочатку були зовсім інші настрої. Була надія, коли звільнили Харківщину, Херсон. Потім ми чекали контрнаступу влітку 2023. Зараз люди вже втомились чогось чекати. Хтось змирився, а хтось не витримує і платить скажені гроші, аби виїхати з окупації через росію.

Зараз в окупації активно йдуть вибори. Вони тривають буквально тижнями, а не 1 день, як ми звикли. Та скільки б часу росіяни не закладали на цю виставу, всі знають яким буде результат.

Всі «голосування» проходять вдома. Перший раз до нас приходили у 2022 році, коли був отой їхній «референдум». Звісно ж, військові були з автоматами. Ще і стояли так, щоб було видно, де ти галочку ставиш. Не проголосувати було просто неможливо, бо хто його знає, щоб ті військові зі зброєю робили б. У цьому році також приходили, також з автоматами. «Вибори» путіна ж. Прописку ніхто не перевіряв, просто від руки написали собі там десь, мовляв «такий-то такий-то живе за такою-то адресою». Одна людина може проголосувати за всю сім’ю, а бюлетені вони просто на листах А4 надрукували.

Такі ж дивні «закони» і «правила» росіяни впроваджують і в інших сферах життя. 

У багатьох місцевих мешканців є паї. росіяни вигадали для них якусь свою систему. По-перше, виплати за землю отримують тільки пенсіонери. І то не всі, а ті, хто подалі від лінії фронту. По-друге, платять тільки половину суми.

Про документи на хати та машини, я думаю, всі вже чули. Це правда. Все змушують переоформлювати. Пусті хати «віджимають». Отак просто виламують двері, заходять у квартиру, наприклад, бачать, що ніхто не живе і все. Вони це вже вважають своїм. Кажуть, що свої сім’ї сюди привезуть. Я вже не знаю як можна це коментувати. 

Віримо, що всі, хто чекає повернення України, дочекаються цього моменту. А ті, хто добровільно пішов на співпрацю з ворогом, отримають заслужене покарання. Поки – маємо усіляко допомагати наблизити цей час. Кожен на своєму місці: зі зброєю на фронті, зі скальпелем в операційній, з ноутбуком на столі чи верстатом у цеху. І не забуваємо донатити, бо навіть кілька гривень допомагають закрити потреби військових.