“Коли побачила український прапор – відчула, що знов ожила” – історія про виїзд з окупованого Бердянська та початок нового життя

За різними підрахунками з початком повномасштабного вторгнення із Запоріжжя та області виїхало близько 500 тисяч осіб. Частина з них перебралися за кордон чи у безпечніші регіони. Серед тих, хто зараз живе на вільній території Запорізької області, близько 200 тисяч – вимушені переселенці з окупованих чи прифронтових територій. Зокрема у Запорізькій області зареєстровано понад 5 тисяч ВПО з Бердянська (всього по Україні їх майже 20 тисяч).

Відбудова. Запоріжжя поспілкувалася з Катериною студенткою Запорізького національного університету, яка у квітні 2022 року разом з родиною виїхала з окупованого Бердянська. Катя розповіла нам про те, як жилося в окупації, як вдалося виїхати до Запоріжжя та як волонтерство допомагає боротися з негативними емоціями та підтримувати емоційний стан.

Окупація та неочікуване повернення

Повномасштабне вторгнення росіян почалося, коли Катерині було 17 років та застало їх з мамою і сестрою у рідному Бердянську. Батько дівчини, військовий, на той час знаходився у Маріуполі і з 24 лютого обороняв місто у складі одного з підрозділів. За словами дівчини, зв’язок з батьком обірвався 2 березня, було невідомо чи живий він взагалі. 

Крім того, з початком окупації міста життя кардинально змінилося. Разом з українським зв’язком, продуктами та ліками зникло й відчуття безпеки. Навіть вдома будь-який шум з вулиці викликав тривогу, здавалося, що ось-ось у дім увійдуть окупанти.

14 березня ми з мамою та сестрою були на кухні нашого будинку. Аж раптом почули звук воріт, начебто вони відкрилися. Слідом за воротами почули, що відкрилися двері в будинок. Вирішили що то кацапи, приготувалися до того, що може статися щось погане. Та раптом з коридору почула голос батька “Тихо, не кричіть”, – ділиться Катерина.

Дівчина розповіла, що батько самотужки зміг вибратися з оточеного міста та пішки добрався до Бердянська. 

Він був жахливо втомлений, ноги мокрі опухші, одна нога була як дві. Він вийшов з Маріуполя, дивом переживши зачистку окопів і пішки йшов декілька діб додому, – згадує Катя зустріч з батьком.

Блокпости, колона, прапор

Повернення батька додому стало справжнім дивом для родини. Але після цього стало зрозуміло, що лишатися у місті просто небезпечно. Уже з’являлися новини, що в місті почалася “зачистка” і декількох українських військових вже забрали невідомо куди. Тому 5 квітня було вирішено їхати з Бердянська. А для того, щоб убезпечити себе та родину в дорозі, батько Каті спалив свій військовий квиток. 

Ми минали багато російських блокпостів. На Токмаку простояли 6 годин, на одну машину росіяни витрачали 20 хвилин на обшук речей. Вони забирали у деяких людей ноутбуки, телефони, навіть фотоапарати, – розповідає Катя.

Далі їхали через Василівку, але на одному з блокпостів їхню машину не пропустили без пояснення причини. У відчаї родина була змушена вертатися у Бердянськ. Але дорогою назад зустріли колону “Червоного хреста” і, порадившись, вирішили приєднатися до неї попри ризик знову поїхати у бік Запоріжжя.

Проте й колона рухалась з перешкодами, окупанти неохоче пропускали автівки – знадобилася година перемовин, щоб колону випустили до обласного центру. 

На першому нашому блокпості я вийшла з машини, щоб просто підійти до захисника і сказати “дякую”! А коли побачила українській прапор, військових та поліцейських – відчула, що знов ожила, – згадує Катя.

До Запоріжжя родина потрапила близько опівночі 5 квітня.

Відбудувати життя

У Запоріжжі родині Каті довелося фактично починати життя наново. Батько повернувся до війська, а дівчина з мамою та сестрою оселилися в одному з гуртожитків міста.

За кілька місяців родина все ж змогла облаштувалися. А сама дівчина вступила до Запорізького національного університету на факультет журналістики. 

Проте пережите з початку повномасштабної війни все ж лишило відбиток на емоційному стані дівчині.

Зараз не відчуваю себе у безпеці ніде. Велика частина мене залишилась вдома, а у Запоріжжі зараз, можна сказати, тільки тіло. Після деокупації збираюсь повертатись в Бердянськ. Принаймні для того, щоб просто обійняти його душею і відчути нарешті щастя і волю. Ми його відбудуємо, іншого вибору немає, – каже дівчина.

За її словами, вона переживала великий спектр почуттів: то відчуття люті та ненависті, то повне спустошення. Тому аби відволікатись, почала долучатися до волонтерства.

Допомагала у фонді “Бердянці – свій для своїх”. Ми там видавали гуманітарку бердянцям і збирали речі, медицину, гроші на амуніцію, турнікети тощо. У військових зараз велика потреба в сітках, а плести нікому. Я чекаю кінця практики в університеті, щоб мати змогу долучитися, – ділиться Катерина. 

Та навіть за межами фонду дівчина продовжує допомагати: поширює збори у соцмережах та донатить. Нещодавно допомогла земляку зібрати на автівку для фронту. 

Також Катя долучається до протестів проти використання бюджетних коштів “на бруківку”, а не на допомогу військових. За словами дівчини: 

Зараз взагалі не час для бруківок, доріг і відновлення судів. Для кого це роблять? Для каціпів? Бо якщо всі гроші розподіляти на подібні речі, то кацапи будуть під Києвом вже дуже скоро. Зараз усі гроші треба віддавати на армію: купляти дрони, автівки та розробляти зброю. Тільки тоді ми переможемо, а наразі ми просто втрачаємо людей!

Євгенія Казанцева