“Навіть якщо у селі одна хата, її мешканці мають право на гідне життя”, — координаторка програм організації “Дивосвіт” та авторка проєкту інклюзивного парку “Хата Гончара” Ольга Павлік

У 2008 році 10 активістів із Запорізької області об’єднуються та створюють Запорізьку обласну громадську організацію “Дивосвіт”, яка має на меті відродити село та розвинути сільський туризм у регіоні. Згодом вони разом із сільською громадою села Геленджик, що у Вільнянському районі, запускають пілотний проєкт історико-туристичного комплексу Парк історичних та етнічних періодів “Етносело”. Сьогодні об’єднання налічує вже 40 активних учасників, проєкти яких спрямовані для мешканців сіл, людей з особливими потребами, студентську молодь та майстрів народного мистецтва у Запоріжжі та області.

“Відбудова. Запоріжжя” поспілкувалася із координаторкою програм Запорізької обласної громадської організації “Дивосвіт” та авторкою проєкту родинного бізнесу інклюзивного парку “Хата Гончара” Ольгою Павлік про діяльність організації, проблеми села під час повномасштабного вторгнення та особливості розвитку зеленого сільського туризму у селі, що знаходиться за 50 кілометрів від лінії фронту.

― Які проєкти впроваджує команда “Дивосвіт”?

— Наша основна діяльність полягає у розбудові, відновленні та відродженні села. Спочатку це було село Червонокозацьке, яке після декомунізації отримало назву Геленджик (Запорізького району, Запорізької області). Наразі ми хочемо розвивати село, а тому розробляємо проєкти для залучення донорського фінансування. 

Так, наприклад, у 2023 році в рамках проєкту “Кожний твір” ми виграли грант на проведення зв’язку для людей кризових категорій у селі. Зазначу, що одним із завданням проєкту було провести інтернет для саме для навчання дітей, а також для користування “Дією”, “Helsi” та іншими ресурсами. Переважно йдеться про багатодітні родини, пенсіонерів та людей з інвалідністю, які не мають змоги додзвонитися, бо мобільний зв’язок у селі майже відсутній. Ми провели інтернет і тепер 8 сімей можуть спілкуватися за допомогою інтернету та месенджерів зі своїми родичами, а також принаймні чути про тривоги, бо мобільного зв’язку там практично немає і для того, щоб “зловити” хвилю необхідно збиратись на дах.

Ми підготували проєкт щодо водозабезпечення села, однак він не пройшов, а підстав для відмови нам не назвали. Питної води у нас немає через те, що технічна вода зі свердловин пішла у колодязь і тепер люди вимушені доставляти її як можуть. На нашу першу заявку донорська організація нам відмовила, тому наразі ми шукаємо нових грантодавців, які допоможуть організувати довіз питної води. Крім того, щоб вода нарешті пішла до людей, нам також необхідно очистити джерельну воду з нашого колодязя, який існував ще з XX століття. Наразі ми плануємо шукати допомогу для розв’язання цього питання.

― Які наразі є перепони в цьому проєкті?

— Однією з проблем є упередження щодо маленьких сіл. Нам часто кажуть зневажливо: “У вас там маленьке село та 3 хати”. Насправді дворів у селі 20. Але навіть якби у селі стояла одна хата, її мешканці, як всі громадяни, за Конституцією мають право на гідні умови життя, зокрема й на постачання питної води. Але, на жаль, Конституція — це одне, а можливості влади — інше.

У представників влади багато пояснень, “чому ні”: комунікації пошкоджені, кілька мільйонів гривень треба лише для того, щоб полагодити стару комунікацію в “головному” селі (Михайло-Лукашівське, ― ред.), а у них таких сіл — 28… Тобто податків та бюджету не вистачає для того, щоб це реалізувати. Я їх розумію, але ж і для мешканців питна вода — це питання гігієни, здоров’я та життя.

Інший приклад — ще до повномасштабного вторгнення ми лобіювали забезпечення освітлення села, бо це питання безпеки. Зараз ліхтарі на вулиці не вмикають. “Тому що війна”. В результаті люди ввечері просто не можуть вийти з дворів, бо вовки та лиси, які заходять у село, становлять небезпеку. Таким чином, і питання безпеки продовжує залишатися невирішеним.

― Хто вам допомагає у реалізації проєктів та на кого вони спрямовані?

— Ми беремо участь у різних форумах. Консультативну допомогу нам надає Український жіночий фонд, оскільки цільовою аудиторією в основному є жінки фермерів та інші мешканки села.

Якщо ми кажемо про гуманітарний напрямок, то підтримку надає чеська гуманітарна організація People in need (“Людина в біді”). Вони запрошують нас та ми отримуємо допомогу від їх волонтерів. Тобто, це ті, кому ми розповідаємо про наші проблеми, та хто надає нам допомогу.

― Сучасне українське село ― яке воно?

— Я не можу сказати, яке це сучасне українське село, але можу сказати про моє село, яке наразі бажає кращого. Ми займаємось сучасним зеленим сільським туризмом — і багато людей, які до нас приїжджають, говорять нам, що ми класні й великі молодці. Однак дорога до нас ― це не дуже приємний квест. Ми спілкуємось з місцевою владою з цього питання, однак для неї ремонт доріг дуже дорогий. Вони зробили ямковий ремонт там, де це можливо, але звідти до нас треба доїхати ще 5 км — і це, знов таки, дуже незручно. Навіть по дорозі до нас немає жодного дорожнього знаку, а в селі тільки на деяких домівках є вказівники з вулицями та номерами. Люди до мене їдуть і блукають, заїжджають — і не знають, у яке село вони приїхали. 

Знову ж таки, чому у нас є проблема з питною водою? Бо до нас не хочуть їхати ні машини, ні вантажівки, ні громадський транспорт. Люди вимушені просити води у мешканців села Володимирівка. Вони набирають її в каністри з кранів, а потім везуть додому на велосипедах. Крім того, щоб з села доїхати до міста Запоріжжя, людям треба пішки пройти 5 км до найближчої зупинки. Звичайно, це незручно.

Саме тому я не можу сказати, що ми є прикладом сучасного українського села. Я думаю, що ми є прикладом тих, хто “лупає цю скалу” і ні жара, ні холод не зупинить нас на цьому шляху. Саме так ми працюємо для покращення села.

― Розкажіть про започаткування родинного бізнесу “Хата Гончара”: яка ситуація наразі?  

— Мій чоловік Олег Панченко здавна займався гончарством. Ми розуміли, що у квартирі займатися гончарством дуже важко, а тому ми робили виїзні майстер-класи. Ми хотіли надалі розвивати цю діяльність та шукали, де у місті зможемо купити будиночок і скільки нам потрібно буде сплачувати за нього кредит, враховуючи нашу зарплатню як освітян. Зрештою, на той момент такої можливості у нас не було.

У 2014 році ми познайомились з громадською організацією “Дивосвіт” і вони запропонували нам викупити будиночок у цьому селі, стати учасниками туристичного комплексу та створити кластер. Тоді ми написали перший проєкт на створення “Хати Гончара”. Громадська організація купила гончарне коло та піч — і ми почали творити та стали таким собі соціальним підприємством у культурно-туристичному комплексі “Етносело”, яке наразі трансформується у центр життєвої сили “Ол-Ол”.

Коли ми брали участь у різноманітних конкурсах та хакатонах, нам казали, що у нас є велика соціальна складова, однак прибутку немає, через те, що ми знаходимось у місці, де є неплатоспроможне населення. Всі маркетологи казали нам, що на зеленому сільському туризму ми грошей не заробимо і надприбутків годі й чекати.

Ми натомість робимо виїзні майстер-класи, намагаємося залучати людей… Але знову ж таки проблемою стає транспорт. Нам потрібно ці 50 км від Запоріжжя довезти людей з великими транспортними витратами.

Зараз з настанням великої війни мій чоловік на фронті, а тому робота “Хати Гончара” була призупинена. Я приходила туди та намагалась підтримувала порядок. Наразі я готую грантовий проєкт — якщо його підтримають, то ми плануємо закупити більше обладнання для розширення наших можливостей. Але знов-таки, без підтримки місцевої влади, без нормальних доріг та налагодженої інфраструктури ― мені буде важко.

― Що таке “сільський туризм” у вашому розумінні і які перспективи його розвитку у Запоріжжі?

— У вересні цього року ми провели хакатон по зеленому сільському туризму. До заходу ми запрошували місцеву владу, фермерів та інших охочих долучитись до дискусії.

Ми обговорювали розвиток території саме завдяки зеленому туризму. Науковці в один голос говорили, що таким напрямком треба займатися. А всі власники обʼєктів зеленого туризму говорили, що це дуже важко, неприбутково, нерентабельно і потребує значного капіталовкладення. Чому так? Тому що клієнтська база дуже маленька і люди з сільської місцевості нездатні платити стільки грошей, щоб покривати витрати. Тобто ми розраховуємо на людей саме з міста Запоріжжя.

Крім того, ми прифронтова зона і до нас мало їздять. В Дніпропетровській області зелений туризм, наприклад, значно “дорожчий” для відпочивальників, тому більш вигідний, до того ж безпечніший, бо далі від фронту.

― Як повномасштабне вторгнення вплинуло на вашу роботу із соціально незахищеними категоріями та чого вони потребують наразі?

— Тоді й зараз у нас завжди існувала ситуація з кризовими категоріями. У нас село, що вимирає, і на жаль, нам не вдалось збільшити демографію. Люди вмирають, але разом з тим багатодітні сім’ї продовжують народжувати. Тому ми звичайно допомагали й перед війною і зараз. Зазначу, що до повномасштабного вторгнення у нас не було таких нагальних проблем та стресу. Ми чуємо відлуння війни і для дітей це стресова ситуація. Нам доводиться викликати психологів для наших діток та значно більше реагувати на те, що відбувається. Кожного тижня ми спілкуємося з родинами, питаємо у них, що їм необхідно і звичайно надаємо допомогу.

Зараз трохи важче з нашими спонсорами. Наразі ми потребуємо обігрівачів. Знову ж таки, в очікуванні прийдуть вони чи ні може пройти до двох місяців. А у родини є маленька, новонароджена дитинка, яка має бути в теплі. У нас немає централізованого опалення, а пічне — небезпечне для здоров’я. Чому так? Тому що є ризики отруєння чадним газом, виникнення пожеж та опіки. Тобто, ми потребуємо нормального опалення. Саме ці питання ми намагаємось закривати зусиллями громади.

― На вашу думку, як має виглядати післявоєнне відновлення України та які рішення можуть допомогти привернути увагу до сільського туризму або села загалом?

— По-перше, ми знаємо, що культура завжди фінансується за залишковим принципом — і наразі не передбачається, що під час відбудови буде значна фінансова підтримка зокрема зеленого туризму. Але ми також розуміємо, що культура розвивається лише тоді, коли є її підтримка. Марно сподіватися, що ми будемо займатися лише економікою, а культура потім сама “підтягнеться”.

По-друге, я бачу, як туризм і зокрема зелений туризм, розвивається в деяких наших регіонах, в першу чергу — західних. На місцевому рівні вони спочатку розвинули інфраструктуру та дороги, з урахуванням гірської місцевості, враховуючи можливі ризики розмиву. Потім на цьому фоні розвивається готельно-ресторанний бізнес, який підтягнув і решту місцевої економіки.

Тому — в першу чергу: дороги, підтримка, інформаційна кампанія та логістика.